ЛЮДИ, ВБИЙТЕ ВІЙНУ!!!
Війна — найстрашніша річ на землі. Це час, коли ти навіть не знаєш, чи доживеш до наступного дня. Але Ленінград пережив ще гірше, тому що під час війни 1941-1945рр. у цьому місті була ще облога, голод та багато інших проблем. Як це могли пережити люди, важко уявити. Правда, нам це уявити допомогла розповідь ветерана війни Юлії Вікторівни Карасьової, яка завітала в нашу школу напередодні Дня Перемоги. Те, що вона розповідала про пережиту нею війну, дуже сильно нас вразило.
Починалось це все так. 40-ий рік, мирне населення міста жило спокійно, діти ходили у школу, дорослі ходили на роботу і все іде спокійно. Але червень 41-ого все змінив: на колишній Радянський Союз напали німецькі загарбники. Вони руйнувати все й рухались вперед. І от перед ними Ленінград. Через деякий час харчові запаси міста закінчились, всі водогони, де поступала питна вода, були зруйновані. Фашисти оточили місто. Ось так Ленінград опинився у блокаді, яка тривала майже 900 днів.
Кінець 41-ого, початок 42-ого… Починають вмирати дужі чоловіки і діти, але все одно продовжувалось навчання у школах та інститутах, а дорослі повинні були голодні, зморені ходити на роботу, бо від їхньої праці залежала доля їх міста. Помирали люди навіть на вулицях: просто падали, знесилені від голоду, і більше не могли встати. Щоб запобігти хворобам, які поширюються у наслідок забруднення або нечистоти від трупів, ленінградці щодня ходили по вулиці та збирали трупи, які звозили та скидали у виритий рівчак на Пискарьовське кладовище. У людей навіть не вистачало сили, щоб ховати в окремо виритих могилах, ховали в братських.
Через голод, який настав у Ленінграді, студентам, а також людям, які працювали, давали 125г. хліба на добу (непрацюючим ще менше), ще й треба було за ним стояти у черзі. Це майже за розміром як коробка від сірників! Люди довгими годинами стояли у чергах за цим хлібом, бо якщо ти не використаєш талончик на хліб, талончик ставав недійсним. Жителі так хотіли захищати своє місто, що молоді люди ішли в армію, на фронт. Юлії Вікторівні, студентці медінституту, тоді було 16 років. Вона разом з іншими студентами під час бомбардувань міста, які відбувались мало не кожен день, чергувала на дахах будинків, щоб скидати з них фугаси, які могли спричинити пожежі. Нерідко ці чергові гинули, вбиті бомбами з фашистських літаків. А їсти практично не було що. І воду взимку люди брали з Неви та каналів, прорубували ополонки та черпали бідонами воду. А потім по морозу несли її в будинки, де не було ані електрики, ані опалення. І цю воду навіть іноді не було на чому зігріти. Юлія та її брат іноді навіть не мали сили піти за водою до річки, тоді набирали у дворі сніг, розтоплювали його в казанку. А теплу воду пили. Юлія на момент зняття блокади важила 32 кг. А працювала вона ще й в госпіталі. А виглядала як стара бабуся. Й поранений один сказав їй: «Бабусю, ви така добра. У вас, мабуть, на фронті онук?» А їй було всього лише 16…
Початок 44-ого року. У місто приїхали машини, покриті брезентом… У місті ніхто не знав, що це таке діється. А виявилось, що це приїхали “Катюші”. Наша оповідачка у цей час вже пішла разом з подругою на фронт, і у цей час її посадили передавати команди на батарею (база, яка передавала команди у цей час на «Катюші» або піхоту). Це була 6:00 година ранку. Фронт почав атакувати німців з “Катюш”, вся передова німців була змішана з землею. Це був головний прорив німецької блокади Ленінграду. Воєнні, які відповідали за передачу даних для обстрілу ворога, передавали данні 5 днів підряд без сну. І Юлія Вікторівна майже всі ці дні практично не спала. І коли наступ завершився, їм, юним дівчатам-зв’язківцям, дали три години для сну. А Юля уві сні так голосно викрикувала команди для «Катюш», що налякала всю піхоту. Коли вона прокинулась, піхотинці лагідно посміхались та показували на неї один одному: «Он та войовнича дівчина!»
Після цього жителі Ленінграду почали готувати місто до Дня Перемоги: розбирали завали, зафарбовували написи на стінах «Бомбосховище», «Цим боком вулиці ходити небезпечно» та інше.
Ось такі страшні дні прийшлось пережити старшому поколінню!
Після розповіді ми з подивом задавали питання і дізнались багато чого цікавого: ми більше розпитали про хліб, який їм давали у час війни. Вийшло, що це не такий хліб, який ми маєм сьогодні. Це був хліб з всякими шкарлупками і різними домішками. Але люди по півдня, а деколи і вночі стояли за цим хлібом і дивилися, щоб ні одна кришка не впала на землю, їх підбирали пальчиками діти, що стояли біля прилавків, та відправляли до голодних ротиків. І ніхто цих дітей не проганяв, ніхто не відштовхував. А вони по черзі чемно слинили пальця та підхоплювали кришечки глевкого хліба, що падали на прилавок.
І сама наша гостя, Юлія Вікторівна, нас дуже вразила: вона вже дуже немолода, так багато пережила, але бадьора, життєрадісна, все пам’ятає та з готовністю ділиться своїми спогадами з молодими. А людей, що здобули перемогу над фашизмом, залишилось вже зовсім мало. І я хотів би, щоб ми подякували їм, адже їм ми завдячуємо нашим мирним сьогоднішнім життям!
Ось так. Тому я би хотів сказати: наші сучасники, не робіть безглуздих речей, щоб потім не жалкувати, і бережіться війни, бо це страшна річ! Давайте збережемо мир для нашої країни!
Ковалишин Артур 6-А клас.
